Теребовлянський замок

Теребовлянський замок – укріплення в м. Теребовлі, пам’ятка історії національного значення. Перші укріплення у Теребовлі зведені ще у ІХ-Х столітті за часів правління князя Василька Ростиславича, правнука Великого князя Ярослава Мудрого. У 1346 році після захоплення частини українських земель польськими військами, польський король Казимир Великий перебудував фортецю, але, нажаль, про неї відомостей не залишилось. Відомо, що це швидше були дерев’яні укріплення з ровами та земляними валами. У 1594 році завдання побудувати камяну фортецю отримав краківський каштелян АнджейТинчинський. Мури цього укріплення розкопані у 2012 році під час археологічних досліджень. І лише у 1631-32 роках було завершено будівництво замкових укріплень, залишки якого збереглись до наших днів. На будівництво Теребовлянського замку було витрачено близько 9000 злотих (дані з люстрації 1632 року).

Протягом XVII-першої половини XVIII століттяТеребовлянський замок служив міцним форпостом на шляху до Кам’янець-Подільського. За цей час десятки разів його брали в облогу турецько-татарські війська. У відновленні замкових укріплень після неодноразових штурмів, брали участь самі теребовлянці, власними силами та коштом.У плані замок має неправильну, видовжену і звужену на південь форму п’ятикутника, що повторює конфігурацію гори. Потужні мури, шириною від двох з половиною до п’яти метрів, посічені отворами бійниць, були пристосовані до тривалої оборони.

Після першого поділу Речі Посполитої 1772 року Теребовля ввійшла до складу Австрійської держави. Нові господарі занедбали замок, дозволивши розбирати кам’яні укріплення на будівництво доріг, а згодом – залізничних мостів.

І лише у XIX столітті (1895р.) Замковою горою почав опікуватись лісничий теребовлянських лісів Олександр Блажинський. Було огороджено площу, висипано стежки, посаджено дерева, встановлено лавки, альтанки. У 1900 році на відбудову та реконструкцію замку із міста були виділені значні пожертви, зокрема жертводавцями стали: Хавер Шейбал – комісар міста та Георг Шеферов (житель Могильниці).

У кінці 20-х років, силами теребовлянських гімназистів, очолених Казимиром Міссоною було продовжено відбудову та облаштування замкової території, паркової зони для відпочинку. Імена усіх людей та організацій, які виділили кошти на ці роботи висічені на кам’яних плитах, які вмуровані у східну стіну Теребовлянського замку. Серед них: Валерян Хек (засновник польської бурси в місті), Станіслав Ліндер, Владислав Піскозуб, Ян Бохенек (скульптор, автор одного із пам’ятників Софії Хшановській), Ян Полянський (лікар), Болеслав Сафін, Веньямін і Єлена Щієльнікові, Павел Мікульський, Каса членських внесків у Теребовлі, Теребовлянська комунальна каса ощадності.

У кінці 80-х на початку 90-х років, силами організацій та державних установ міста, було облаштовано та відкрито відпочинкову зону для відвідувачів на вершині Замкової гори.

В 1990 році група архітекторів «Укрзахідпроектреставрація» почали дослідження замкового комплексу. У 2008 році за розпорядженням Кабінету міністрів України Теребовлянський замок був включений до складу Національного заповідника «Замки Тернопілля».

Підгірянський монастир чину святого Василія Великого

Підгірянська обитель, що знаходиться неподалік Теребовлі, є одночасно і монастирем і замком, руїни якого є свідками зародження у Теребовлі монашого життя. Первісно, Підгірянський монастир був дерев’яним, укріпленим навколо частоколом та високим земляним валом та відігравав роль значного форпосту на горезвісному кучманському шляху кримських татарів. Таким описує його давньоруська історія, датуючи його заснування 12 століттям. Однак перша письмова згадка про монастир належить до 1663 року, коли польський король Ян Казимир у Шаргороді підтверджує для теребовлянського монастиря посілості с. Семенів.

Завдячує монастир своєму розвитку і чудотворній іконі Матері Божої, яка перебувала у монастирській церкві і не раз, за легендами, рятувала теребовлянців від ворожої смерті. Про те, що монастир був одним з найвизначніших осередків чернечого життя свідчить подія 1711 року, коли на з’їзді чернецтва у Львові. Ігумен Підгірянського монастиря Діонісій Александрович підписується під поборовим рішенням після ігуменів Унева, скиту Манявського, Крехова та  Львова. Заслужене ім’я цього довголітнього ігумена викарбуване на обрамуванні вікна західної дзвіниці під роком 1716. З письмових документів 1724 року відомо, що у спаському монастирі нараховувалось 19 ченців. В період «золотої доби», а саме середини 18 століття, при монастирі існувала школа чернечої молоді, в якій викладали богословський та філософські курси, тут же була велика бібліотека та астрономічна обсерваторія в одній із башт твердині. Однак, коли на теребовлянські землі прийшла нова австрійська влада, монастир було закрито, його будівлі продано, а усе майно, набуте століттями, передано в інші храми. Із святоспаського монастиря залишились до наших днів тільки великі руїни, які лише на початку 20 століття теребовлянський парох о. Іван Залуцький намагався повернути до релігійного вжитку, започаткувавши там церковні відправи в недільні та святкові дні. На початку 90-х років 20 століття монастир переданий парафіям сіл Підгора та Зеленче. Під керівництвом пароха Ярослава Стрілки почалась відбудова церкви Різдва Івана Хрестителя.

Комплекс монастиря кармелітів та костелу Успіня Пресвятої Богородиці

Кармелітський монастирський комплекс у Теребовлі – пам’ятка архітектури національного значення. Ченці-кармеліти прибули в Теребовлю у 1617 році, запросив їх сюди Теребовлянський староста Петро Ожга, подарувавши грунт для будівництва. У 1624 році кармеліти збудували невеликий дерев’яний костел і монастир. У 1635 році Адам Комаровський, власник с. Лошнів, подарував на будівництво костелу 6 тис. золотих. Цим роком і датується теребовлянська пам’ятка. Характерною особливістю монастиря є його пристосованість до оборони.

 

Костел Успіння Пресвятої Богородиці

Ансамбль монастиря складається з монументального костелу, двоповерхового житлового комплексу келій та оборонних стін з чотирма наріжними оборонними баштами. Огороджена мурами територія являє собою майже правильний квадрат, орієнтований по сторонах світу. Головний вхід на територію монастиря влаштовано в центрі південної стіни. Він має вигляд проїзної арки, над якою в 19 столітті надбудованоть охарочну дзвіницю. І ще одна дзвіниця, що не збереглась, стояла навпроти головного фасаду костелу від річки. Успенський костел – найбільша за величиною споруда монастирського комплексу. Храм являє собою чотиристопну базиліку з видовженою вівтарною частиною. У старому інвентарі й описі монастиря та костелу, зробленому наприкінці 18 століття, говориться, що костел немає веж, бо їх колись знищили, як відомо це трапилось під час однієї із польсько-турецьких війн. На відміну від суворого екстер’єру костелу його інтер’єр завдяки багатому декору був значно пишнішим. Стіни і склепіння, бічні нави покриті стінописом, муровані і різьблені вівтарі з чисельними фігурними скульптурами, ікони в золотих і срібних оздобах, меморіальні дошки, портрети фундаторів. Від усього цього убрання зберігся лише майстерно виготовлений амвон з лівого боку середньої нави.

Келії монастиря

Монастир неодноразово піддавався руйнуванням. Перший раз це трапилось під час Визвольної війни Б. Хмельницького, а згодом і у 1672, 75, 85 роках. Лише на початку 18 ст., стало можливим приступити до відбудови костелу. Інтер’єр храму ґрунтовно відреставровано у середині 18 століття і він набув пишного барокового характеру. Стіни і склепіння розписав фресками у 1750 р. Йосиф Майєр, один із кращих майстрів фрескового стінопису Речі Посполитої. Тоді ж на хорах споруджено орган на три міхи, який викрадено за часи Першої світової війни. Кошти на оздоблення інтер’єру виділила подільська баронеса Єлизабета Дульська та її чоловік Самуєль Дульський. Наприкінці 18 століття монастир почав занепадати і австрійська влада вирішила зменшити кількість теребовлянських кармелітів і обмежити їх діяльність. І з 1810 року за згодою кармелітів костел почали використовувати для парафіяльних цілей.                                                                                                                        

З 1933 року до початку Другої світової війни в монастирських спорудах проводились значні реставраційні роботи силами художниці С. Климовсько-Біньковської. На початку 1945 року останні кармеліти виїхали до Польщі, забравши із собою цінні речі з костелу, в тому числі і образ Матері Божої Скарлежної, який знаходиться тепер в костелі св. Катерини в Гданську. У 1991 році костел Кармелітів почала використовувати міська громада автокефальної православної церкви. З 1993 року священиком церкви є о. Володимир Якубишин.

       Миколаївська церква

Перша згадка про церкву відноситься до 1614 р. Наступна писемна згадка про храм датується 1662 р., коли король Ян Казимир спеціальним документом підтверджує священникові Гелофрегові Римбалі право на попівство в ній. У 1752 році, король Август ІІІ підтверджує згаданий привілей. Первісно церква св. Миколая була досить великою мурованою спорудою, з трьома банями, дві з яких вкриті білими бляхами, а третя – гонтом, перебудованоїї уже аж в 18 столітті. Гродські книги зафіксували прізвища тих, хто робив пожертви на перебудову церкви. 18 серпня 1784 року львівський єпископ Петро Білянський освятив церкву. Вона мала великий вівтар старовинної різьбярської роботи з образом Матері Божої на дереві. Завдяки турботам о. Римбали навколо храму і цвинтаря збудовано мур з подвійною брамою та дзвіницю з сімома дзвонами, один з яких важив 3 ц. Біля церкви споруджено дяківню, яка початково служила для дяківської школи і карцеру. У 1890 роках тут містилась Руська читальня, а поряд було зведено шпиталь.

В 1896 році від старої церкви залишилась лише пресвітерія з великим вівтарем. А на місці дяківні збудовано двоповерхову будівлю, де були читальні, крамниця та приватні помешкання. З багатьох священників церкви св. Миколая чи не найбільше прислужились містові Іван Залуцький та Степан Мохнацький. На церковному подвір’ї привертає увагу пам’ятник, споруджений за проектом інженера Ярослава Мохнацького. Він має форму піраміди на квадратній плиті. На її вершині підноситься стрілецький хрест. На трьох стінах вмуровані таблиці з написами. А урочисте посвячення цього пам’ятника відбулось у 1929 році. Сьогодні церква належить греко-католицькій громаді міста.

Від церкви Св. Миколая виходимо на центральну вулицю Теребовлі – Князя Василька. Впродовж довгого часу її назва неодноразово змінювалась. Була вона і Панською, Широкою, ім. С. Хшановської, Сталіна, Леніна. З лівої сторони церкви простягається ряд будинків. Кожен з них має свою історію. Ось за церквою двоповерховий будинок, на першому поверсі – супермаркет, на другому – ресторан «Високий замок». До Другої світової війни тут стояла жіноча школа ім. С. Хшановської.

Зупиняємось перед триповерховим будинком, що є окрасою центру Теребовлі. Належав він товариству каси «Поміч», яке було одним із найстаріших у місті. Заснована 1895 року каса згодом розрослася до великої кредитної установи. Першим її головою був парох о. Іван Залуцький. У 1912 році «Поміч» нараховувала 1923 члени. Щороку «Поміч» виділяла із своїх чистих прибутків певні суми на українську бурсу, на українську захоронку, читальню «Просвіти», «Рідну школу». У 1941 році німці розмістили тут Жандармерію. Сьогодні це житловий будинок. У провулку кн. Василька – двоповерховий дім, побудований у 1905 році, призначався для читалень «Просвіти» (перша заснована в 1903 році). Першу згадку про перше українське товариство в Теребовля знаходимо в газеті «Руська правда».

Навпроти будинку каси «Поміч», через дорогу стоїть багатоповерхова будівля районної ради народних депутатів, споруджена в 1969 році. А до того там був міський парк з пам’ятником Т. Г. Шевченку. Також на цьому місці на початку 1960-их років було споруджено літній кінотеатр. Відразу ж за Білим Домом знаходиться дитяча спортивна школа. До 1964 року у цій будівлі знаходився кінотеатр. Цей будинок споруджено за пів року 1905 року для потреб польського спортивно-гімнастичного товариства «Сокіл». В період Першої світової війни, це була православна церква, а потім місце для народних зібрань. Саму ж спортивну школу було засновано у 1996 році.

Навпроти, через дорогу, збудований ще у 1929 році. До війни був приватним, згодом тут розмістилась Центральна районна бібліотека. Поряд з бібліотекою споруджено універмаг  у 1992 році, на місці, де за часів Польщі була бурса ім. А. Міцкевича. У 1940-41 роках тут перебував штаб 86-го бомбардувального авіаполку. На початку 80-их років цей дім завалився. За Універмагом, у будинку, який колись займала римо-католицька громада, тепер районна поліклініка.

Народний дім

У відвідувачів та гостей Теребовлі може скластись хибне враження про те, що історію нашого міста можуть розповісти їм лише «кам’яні велети» 17 століття, вежі та мури яких малюють перед нами легенди середньовіччя. Проте ряд будівель нашого міста, зведені, порівняно недавно, на рубежі 19-20 століть, мають свою не менш захоплюючу історію. Серед них – трьохповерхова кам’яниця у центрі міста, побудована у 1910-12 роках, що належала товариству каса «Поміч».

Ця будівля нараховувала 40 кімнат в яких співживали та працювали на благо міста товариства «Сільський Господар» та «Жіночий Базар»,  Українська Бурса та читальня «Просвіти», горішні кімнати займали кабінети українських адвокатів, повітового суду та приватні помешкання теребовлянців. З початком Другої світової війни будинок заселили працівники служби НКВС, а в 1941 році німецькі війська розмістили тут жандармерію. Сьогодні це житловий будинок.

 

Римо-католицький костел св. Петра і Павла

Його будівництво розпочато в 1924 році завдяки старанням ксьондза Еловіцького, а завершено в 1928 році. Костел збудовано за проектом Адольфа Жишко-Богуша, одного з авторів реставрації всесвітньо відомого королівського Вавельського замку в Кракові, і був першою на території Польщі святинею, спорудженою в стилі старих римських базилік. Його параметри: 38 м. довжини і 24м. ширини, його дві вежі висотою 39 м. було видно здала, проте після Другої світової війни вони були зруйновані. Інтер’єр костелу тринефний, розділений двома рядами колон. Центральне місце займав головний вівтар з чотирма колонами та балдахіном на них. Територія перед костелом, що може вмістити кілька тисяч осіб, оточена колонами із тесаного каменю.

Вся будова коштувала приблизно 500 тис. золотих. У 1956 році костел було пристосовано під Будинок культури. Після тривалих клопотань римо-католицької громади, місцева влада віддала їм у користування приміщення, де колись були і хори і орган. Під керівництвом ксьондза Яна Кшиська перед костелом встановлено дерев’яний хрест на місці колишньої фігури Ісуса Христа з хрестом на плечах. 3 березня 1992 року у костелі розпочались систематичні відправи Святої літургії.